Описание
"Куди йде любов?" - Запитало маленьке Щастя у свого батька. "Вона вмирає" - відповів батько. "І що, зовсім, зовсім нічого не можна зробити, щоб вона жила довше?" "Люди, синку, не бережуть те, що мають. Вони просто не вміють любити!" Маленьке Щастя задумалося: - "Ось виросту великим і допоможу людям" ...
Пройшли роки, маленьке Щастя підросло і стало великим. Воно щосили намагалося допомагати людям, але вони його не слухали. І ось одного разу Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно за переживало, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги. Довго чи не довго йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на шляху, зовсім йому стало погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало дерево і прилягло біля нього. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить ... Підходить до нього старезна баба, вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося Щастя до неї: "Сідайте, Ви дуже втомилися, Вам треба добре відпочити і підкріпитися". У старої підкосилися ноги, і вона звалилася на траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла йому свою історію. "Прикро, коли тебе вважають такой старою, але ж я ще зовсім молода і звуть мене Любов!" "Це Ви?!" - Здивувалося Щастя. "Але мені говорили, що любов найкрасивіша на всьому білому світі ..." Любов уважно подивилася і запитала: "А тебе як звуть?" Щастя ". Ось як? Мені теж казали, що воно має бути прекрасним". І з цими словами з свого лахміття дістала дзеркальце. Щастя, поглянувши на відображення, промовила: "Хто це?" - Ти, що себе не впізнаєш? "Щастя, обхопивши коліна руками, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і обняла його." Що ж вони з нами зробили? Адже ми їх так любили? "- Запитало Щастя свою подругу.
Під тим розлогим деревом вони уклали союз і з тих пір намагаються ніколи не розлучатися.
Якщо йде Любов, то йде і Щастя - порізно їх не буває. А люди до сих пір зрозуміти цього не можуть
