Описание
Вперше древнє місто Тисмениця, що на Івано-Франківщині згадується в Іпатіївському літописі в 1064 році, коли Галицький князь Володимирко “вийшов із Галича в Тисменицю на лови”. Мальовнича долина, круті береги двох річок та якась невідома надприродна сила, роблять це містечко особливо гарним.
В часи середньовіччя через Тисменицю проходив відомий волоський шлях зі Львова до Молдавії та Волощини. В 1448 році польський король Казимир Ягайлончик надав місту Магдебурзьке право. В другій половині XVI ст. до Тисмениці прибули вірменські поселенці, які привезли секрети кушнірства, виготовлення сап’яну та замшу. Поступово це ремесло перейшло до місцевих майстрів. У вересні 1592 року відбулося об’єднання тисменичан із ремісниками-вірменами в організацію кушнірства та білошкірів. Це стало своєрідним початком нового відліку в історії міста, міста, яке зажило доброї слави умілих майстрів по всій Європі. Тисменицькі ремісники конкурували навіть з “королівським цехом” Галича. Сьогодні, коли ринок товарів різко збільшився і перед нами відкрито широке розмаїття хутрових закордонних виробів, сучасні модниці продовжують надавати перевагу тисменицьким майстрам та їх розкішним і якісним виробам.
Але як кажуть, немає лиха без добра, а добра без лиха. Проблеми управління сучасним містом пов’язані з цілим комплексом складних аспектів. Для малих міст найбільш болючими є проблеми інженерної та соціальної інфраструктури.
В 1970 році на базі кушнірського ремесла в Тисмениці було побудовано одну з найбільших в колишньому радянському союзі хутрових фабрик. Для забезпечення сировиною, поблизу збудовано дві звіроферми. Об’єми виробництва фабрики потребували величезної кількості води, оскільки технологія виправи шкіри є доволі складною. Тому в цей час, із сусіднього Тлумацького району, від Дністра було прокладено 35–ти кілометровий трубопровід, який забезпечив достатньою кількістю води і фабрику і тисменичан.
В 1982 році місто стало адміністративним центром Тисменицького району. Розпочався його інтенсивний розвиток, збільшилась кількість промислових підприємств, збудовано понад 10 багатоповерхових та кількасот індивідуальних будинків. Час спливав непомітно. Здавалося б, що питання із забезпеченням Тисмениці водою в далекому 1970 році було вирішене раз і на завжди. Але, відпрацювавши понад 35 років, сам водогін фізично застарів. Труби прогнили, позаростали, через тверді солі діаметр відчутно зменшився. По всій довжині пропуски, величезні втрати води. Ось тоді перед владою та жителями постало доволі складне питання – “Що робити далі, як вийти із цієї складної ситуації?” Звичайно, що перше найпростіше рішення, яке напрошувалося – знову прокласти новий 35-ти кілометровий водопровід від Дністра. Але це були вже не ті роки, коли вартість електроенергії оцінювалася копійками. В 1996 –1997 роках вже почали вчитися рахувати та оцінювати свої фінансові можливості. Тому, порахувавши прийшли до висновку, що перекачування води з такої далекої відстані було б дуже дорогим задоволенням як для фабрики, так і для жителів міста. А оскільки об’єми виробництва на фабриці з роками почали зменшуватися, то від запропонованого надто дорогого проекту вирішили відмовилися. Почалися пошуки нових ідей та пропозицій, роздуми над тим, як вийти з цього складного становища. Жителі міста, на той час, вже почали відчувати кризу з водою: подача води по обмеженому графіку викликала серйозні обурення громади.
Друга ідея, яка була дуже цікавою, полягала в тому, щоб пробурити свердловини і шукати підземні запаси води в районі Тисмениці. Сьогодні стає очевидним той факт, що майже ввесь цивілізований світ користується питною водою в основному з підземних джерел. На превеликий жаль в нас ситуація зовсім інша. Воду для споживання ми беремо із відкритих водойм – річок та озер, а через їх значну забрудненість це доволі часто приносить нам серйозні проблеми та захворювання. Тому нова ідея з пошуками підземних запасів води, виглядала на перший погляд доволі цікавою та
