Поиск
Беговой клуб "2Б"

Беговой клуб "2Б"

Подписчики: 2 072 подписчиков
ID: 36777508

Блокировка:

Нет ограничений

Верификация:

Сообщество не верифицировано администрацией ВКонтакте

Видимость

открытое

Популярность:

У сообщества нет огня Прометея

Домен:

bskrunnnig

COUNTRY OF CHUDEL'.
Коли влітку підеш назустріч вітру, то він обнімає теплим дотиком, легенько б’є в обличчя і біжить широким полем, прокладаючи собі дорогу серед густого буйноцвіття, серед моря синіх голівок, які слухняно вклоняються природній силі. Ідеш і радієш. Багатим буде урожай льону. Адже це діда-прадіда займалися у Чудлі вирощуванням «поліського шовку».
Починаючи від сохи і кінчаючи потужніми тракторами, все використовували селяни, аби виростити хороші врожаї і при цьому не згубити краси надслучанського села.
Саме за чудові краєвиди і назвали село Чудель.
…Колись, давним-давно, навесні, коли води красеня Случа виходили з берегів, вони затоплювали все. Вода брала в полон багато хат. Привертала увагу одна споруда, що одиноко стояла на горі. Води затопили навколо неї все, і здалеку здавалось, що вона «пливе» серед моря. Це було ніби чудо. Ця картина дивувала всіх.
Адже коли на цьому підвищенні посилився перший рибалка, знайомі, прийшовши на відвідини до нього, також вигукнули: «Чудове місце!».
Багато гадають, що звідси і пішла назва Чудель.
Село відоме з 1577-го року. А перші документи-згатки відносяться до середини XX століття.
Село Чудель з прилеглими до нього територіями: Мурашинець, Дубняки, Зарів’я розкинулось на мальовничих берегах ріки Случа за 16-ть кілометрів від районного центру Сарни.
Убогі похилені хатки, а в центрі дерев’яна церква, побудована в 1870-му році. Їй належало 32-ва десятки орної землі і 20-ть десятків сінокосу. Велика частина орної землі, лісів і пасовищ належала поміщикам Аролю, Шулеру і великому землевласнику Брану.
Справжній проект про забезпечення населення землею був загублений у воді в березні 1860-го року.
В школі була церковно-приходська школа, в якій навчались тільки хлопці, більшість населення була неписьменною.
Не покращало життя чудлян і за часів панської Польщі. На 500-от селянських дворів припадало 800-от га землі, з яких 30-ять га найкращої орної землі належало панові, ліси і пасовища - теж панові.
Добре пам’ятають селяни, коли останнє пасовище «Скородне» відсудив пан Богушевський.
Нестача коней і сільськогосподарських знарядь праці, високі ціни на промислові товари, великі податки, постійні штрафи середньовічні пережитки збільшували злиденність селянства, його залежність від куркуля і поміщика. Польські пани теж принижували гідність українських селян, називали їх «бидлом» і «хлопами». Ніде селяни не могли знайти захисту, були позбавлені будь-яких політичних справ. Соціальний гніт доповнювався національним. Презирливо ставились до української мови й культури пани. В 1920-му році українська школа була закрита.
В селі Чудель чудові краєвиди, й живуть тут чудові люди. І хоч на долю їх випали важкі випробування перших років колгоспного життя, воєнного лихоліття, років відбудови народного господарства, вони живуть і радіють життю, хоч починали тяжко. Напівголодні, напіводягнуті, трудились вони з раннього ранку до пізнього вечора.
Відпочивали тоді, коли обідали. А що було їсти? Дехто брав з собою на цілий день один борщ. Тільки ті, що жили трішки багатше, приносили з собою хліб та сало, молоко. Ділилися. У господарстві було 24-и пари коней і 4-и пари волів. На возах прикріплювалися бірки на яких були написані прізвища, імена та по-батькові їздових. Якщо чийогось воза не було на ніч – їздового штрафували, знімали в нього один трудодень.
Йшли роки.
Уже з’явилась сивина у перших колгоспників. Проте любові до землі, до праці у них не поменшало.
І раптом … війна. Хто пережив її, той знає, скільки горя і страждань, людських трагедій і страхіть принесла вона на нашу землю. Ще й досі важким болем пам’яті озиваються до нас оті далекі, скривавлені ворогом дні і ночі.
Село Чудель було майже дощенту спалене фашистами в роки війни…
На початку червня приїхав до села Мельда, комендант Клесова, в супроводі 45-ти німців і 2-х перекладачів. Набравши яєць, курей, гусей вертались назад. І ось біля урвища Мицак їх перестріли партизани. Всіх побили, закопал

COUNTRY OF CHUDEL'

БоРиСлАв. В цій групі лише Бориславці!
Бориславський міський голова – Іваницький Олег Євгенович, 1946 року народження. Освіта вища. У 1973 році закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу. Спеціальність за освітою – технологія і комплексна механізація розробки нафтових і газових родовищ. Трудову діяльність розпочав в НПУ „Бориславнафта”. З 1965 року по 2006 рік працював в управлінні бурових робіт. Обіймав посади інженера, майстра. З 1991 по 2006 рік начальник підприємства. Член виконавчого комітету Бориславської міської ради трьох демократичних скликань Позапартійний. 26 березня 2006 року обраний міським головою м. Борислава. В 2007 році нагороджений грамотою Львівської обласної ради за вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування та багатолітню працю на користь міській громаді.
2Борислав – це один із промислових центрів регіону, який свого часу був колискою українського нафтовидобування.
Місто Борислав свою назву одержало від монастиря, навколо якого пізніше виникло однойменне село. Його південну частину назвали „Потоком”, а північну – „Новим світом”. На території колишнього села дуже швидко виріс „ліс” нафтових веж, також вежі для озокеритовидобутку. Завдяки своїй всесвітній славі, як одного з найбільших центрів нафто – і озокеритовидобутку та повісті І.Франка „Борислав сміється”, одного з перших великих художніх творів у світовій літературі на виробничу тематику, місто здобуло популярність та розголос далеко за межами краю. Борислав дав світові імена, якими гордяться і гордитимуться нащадки. Це Лаврентій і Стефан Зизанії – відомі діячі української культури кінця шістнадцятого століття – першої половини сімнадцятого ст. Більш як сорок років (1879-1920 р.р.) працював директором української школи відомий педагог і письменник Стефан Ковалів. З Борислава походять генерал – хорунжий армії УНР Роман Дашкевич, відомий український мистецтвознавець Михайло Драган, генерал південного фронту Армії УНР Трифон Янів, відомі громадсько-політичні діячі першої половини минулого століття Антін Максимович, Филип Левицький, Євстахій Сасик, Микола Терлецький, Іван Калинович, організаційний референт крайової екзекутиви ОУН Мирослав Тураш... У новітній час із Бориславом пов’язано багато імен відомих людей, які робили і роблять вклад у науку й культуру. Це –доктор геолого-мінералогічних наук Георгій Бойко, академік, доктор хімічних наук Юрій Паздерський, доктор технічних наук Михайло Старчевський. Із Борислава походить відома в українському світі поетеса Віра Вовк-Селянська (Бразилія). У нашому місті живе Світова героїня, поетеса Ірина Сеник. Наша група допоможе Вам дізнатись про місто Борислав більше. Ви переконаєтесь на його сторінках легко орієнтуватися і зручно працювати. Ми вдячні за Вашу увагу до нашого сайту, цінуємо Ваші зауваження та пропозиції.
Відлік часу існування Борислава історики ведуть від першої писемної згадки про нього - документа польської королеви Ядвіги, датованого 19 березня 1387 року. У 15 -17 ст.ст. Борислав був одним з центрів солеваріння на Україні. Звідси сіль возили в Литву, Польщу, Угорщину, Румунію. В кінці 18 ст. наступає занепад солеваріння і Борислав стає маленьким непримітним селом. Так триває до початку нафтовидобутку. З другої пол. 19 ст., із швидким розвитком техніки і промисловості, нафта стає основним джерелом енергії. У зв’язку з розвитком нафтовидобутку, вздовж правого берега р. Тисмениці почалося будівництво вулиці Панської (зараз Шевченка) – головної магістралі майбутнього міста. Початково видобуток нафти здійснювався шляхом копання криниць, але з впровадженням передових на той час методів буріння починається її інтенсивний видобуток. За рахунок заробітчан, котрі стікалися на нафтопромисли, зростає чисельність населення Борислава та навколишніх сіл. Формально місто існує всього 78 років. 26 липня 1933 року розпорядже

БоРиСлАв

Вічне кохання. Кохання – це не тільки почуття і приємні емоції, це наслідки і обов’язки! Кохання – це прекрасно! Кохання – це вір, довіра, це життя! Кохати – це значить розуміти, підтримувати, допомагати, це значить безкорисливо любити!
Кохання – це отрута: коли в твій організм потрапляє хоч крапля, ти або помираєш ( у разі нерозділеного кохання), або знаходиш протиотруту і живеш як востаннє, але вже не один!
Кохання – це безодня: падаючи вниз, не знаєш що буде далі…
Кохання – це горілка: спочатку гріє, а потім зводить з розуму…
Хіба ж думав той, хто винайшов трикутник, про те, що його використовуватимуть навіть у коханні? Чому часто перетинають ся не ті лінії, які ми хочемо? А чи варто взагалі, що б вони перетиналися?
Ти – річка. Пливеш цим життям між двома берегами… Вони допомагають знайти правильний шля, допомагають долати перешкоди, які зустрічаються на твоєму шляху… Інколи вони самі створюють тобі пороги, яких ти не можеш сама здолати

Вічне кохання

Клуб любителей села Великий Карашин. Из истории:
Згідно краєзнавчих матеріалів про селище зазначено наступне.
«Карашин село, що розташоване за 10 верст на захід від Фасової, на правій високій стороні р. Здвиж; у місцевості оточеної з трьох сторін річкою, а з четвертої — струмком Карашинкою. Ця, за природним розташуванням місцевість є зручна до захисту від ворожої навали, і де за всією ймовірністю колись тут існувало древнє городище з переправою через Здвиж, береги якого тут звужуються, і місцевість ця була укріплена в древні часи валами і ровами, що і нині сліди яких можна побачити навкруги церковної садиби. За народними переказами побудова цих укріплень належить якомусь давньому татарському власникові околишніх сіл*, ґрунтуючись на татарській назві села. Частина Карашина, що розкинулось трохи вище по р. Здвиж, відокремлювана полем за півтори версти, називається Малим Карашином. В обох Карашинах жителів проживає православних 950, римокатоликів 22, євреїв. 11.(дані на 1887 р.) На початку XVI століття Карашин належав до маєтностей Ласскіх (мали володіння також в селищі Демидів). У нотатках за 1636 р. зазначено, власником Карашина Вацлава Жмієвського, ловчого Київського; потім Карашин належав до Макарівського ключа Макаревичів. З початку XVIII століття ним володіють шляхтичі Сапеги, що уже відступили від православ'я. У1749 році: Ігнатій граф на Кодні, Вишничах, Несухочах, Надвірної та Величці, Сапега — підскарбний надвірний великого князівства Литовського і його дружина Ганна. Після них маєток належав Харленським до 1808 р., коли Карашин, Червона Слобода, Коптієвка, Юрів і інші селища були продані Павлу Сабанському. Після смерті Ліберія Павловича залишилося 3 сини: Костянтин, Конрад і Станіслав та дочка Іполітка, за чоловіком Комаровичева, які всі свої успадковані в Карашині землі, у кількості 898 десятин, польової і 536 лісової, продали в 1876 р. дійсному штатському раднику Василю Борисову. Частина ж земель Конрада Сабанського: Малий Карашин, у кількості 214 десят. польовий і 262 лісової землі, за участь його в заколоті, яка була також обтяжена боргом сестри Іполітки Комаровичової, визнана в 1864 р. що підлягає конфіскації, згідно з нею в 1874 р. була конфіскована, а гроші, за продану Михайлові Івановичу Курдюмову землю, пішли згідно ухвали на сплату боргових зобов'язань сестри заколотника.
До Карашинского церковного приходу зараховуються:
Жмурівка село, в Брусилівській волості, Радомишльського повіту, на лівій стороні Здвижа, навпроти Карашина. Жителів проживає 63; Гребля на Здвижі з'єднує це село з Карашином.
Червона Слобода село, на правій стороні Здвижа, яка є кордоном між повітами: Київським і Радомишльським, навпроти міста Рожів й у 3 верстах від Карашина. Жит. проживає 287; Це село з землею власника у кількості 419 десятин польової і 50 лісової продали в 1858 р. Сабанські Єремєеву за 18 000 руб.; а він через кілька років, секретареві Київської Консисторії Хижнякову, за смерті якого маєтність успадковував його син, нині (1887 рік) чернігівський міський голова Василь Михайлович Хижняков.
Мар'янівка, або Мервін хутір, за 5 верст на дорозі до Грузького. У цьому хуторі з 216 десятин землі, які належали 4 родичам, міщанам Мегедам, які живуть там та кількох робітників з сім'ями у числі 46 душ.»

Клуб любителей села Великий Карашин

Типічний Деренківець. В часи Київської Русі це було місто Дернов, засноване воно чорними клобуками в часи княжіння Великого князя Володимира «980-1015».Зараз це місце в народі називають Горбинчине. На Дереновій горі було збудоване укріплення. Основним обов’язком чорних клобуків була охорона південних кордонів Київської Русі. Крім цього чорні клобуки займалися землеробством і тваринництвом та вирошували ягоди дерену (кизилу). Ягоди сушили для воїнів Русі, як ліки, а з деревини виготовляли держаки для списів, кору використовували для красіння овчин, з яких виготовляли одяг для воїнів Русі.
Князь Із’яслав (1054-1068) просив допомоги у війську чорних клобуків для примирення міжусобної боротьби серед князів. Коли напали в 1240 році на Київську Русь монголо-татари військо чорних клобуків ніякого опору не чинило,тому воно й далі стало розширятися у сторону річки Рось на віддалі 5 км. До нашого часу збереглися частини укріплення на горі Деренові на полях горбинченого часто виорюють гончарні вироби тих часів, ніяких слідів знахідок тих часів зброї не виявлено.В кінці 14 ст село стало називатися Деренківець.
Першими жителями нашого села були ще люди камяного віку. Про це свідчать рештки кам'яних знарядь праці, які часто зустрічаються у верхніх шарах землі. Свідками цього є декілька могил на околицях села, що слугували спостережно-сторожовими пунктами. На території села було декілька поселень : Водяне, Замковище, Гончариха. Саме тут було знайдено багато знарядь праці: стріли, камяні бурила, скребки, та інше Знайдено випадково кам'яні сокири. Сокира з с. Деренківець орнаментована насічками, що утворюють ялинку. На думку окремих істориків, зокрема М. Максимовича село є літописним Двереном. Щодо походження самої назви села то одна із версій, що ця назва походить від відомої нам назви гори Деренової, яка називається замковищем. Сама назва і рештки знайденої цегли, які знаходять тут, на горі, свідчать про те, що тут був укріплений замок
Дерновий.
Середньовіччя
Вперше наше село в історії згадується в літописі 1192 року. Фортеця Дверн була заснована князем Ярославом Мудрим і служила для захисту Київської Русі від нападів кочівників. Після нападу монголо-
татар фортеця Дверен була зруйнована. Невелика кількість вцілілих людей шукали притулку на руїнах міста, але монголо-татари не давали відбудувати його. Тому населення селились по лісах вище р. Рось. Виникло нове поселення поблизу р. Рось. Спочатку його жителі називались дерновщанами- тобто вихідцями з Дернового, а пізніше поселення почало називатись Деренківцем. 242 роки томилась Русь під монголо-татарським ігом. Прииною цього була велика роздробленість та міжусобиці між самими князями. Видатний російський історик С.М. Соловйов посилаючись на літописні джерела пише, що одного разу всі жителі Поросся покликали І зяслава князювати в Києві замість невгодного їм Ігоря. Ізяслав послухав їх і пішов до міста Дернового. Тут обєдналися
з ним всі жителі Поросся і всі тюрські племена, що жили на берегах Росі, а саме: горні клобухи, тюрки, берендеї та інші. Ці
інородні племена рятуючись від диких половців приєдналися до Київської Русі і
мирно жили на Пороссі, допомагаючи боротися з половецькими загарбниками. В Дерновий до Ізяслава прийшли васильківці і білородці. З Дернового Ізяслав повів військо на Київ, скинув Ігоря і став у 1146 році київським князем.
Нові часи
За С. Освєцином, у 1643 році Деренківцем називалось Березківці, а також (Вольського Воля?). Від Деренківця у напрямку Городища йшли Деренківські гори, висотою від 121,92 метрів до 182,88 метрів. Письмові згадки про Деренківець як сотинне містечко є під 1654
роком. У ньому проживали: 1 сотник, 1 отаман, 1 осавул, 179 козаків, 17 міщан, які прийняли присягу московському царю. Після Переяславської ради 1654 року генеральний обозний Тимофій Носач отримав грамоту на Деренківець. З 1776 року власником села був
князь Л

Типічний Деренківець